Очевидно, що на iPadOS віртуалізація оперативної пам’яті відбувається плюс-мінус за тим же принципом, як і на Android. Смартфони на базі ОС від Google переводять штатну пам’ять на оперативну один до одного. Тобто один гігабайт вбудованого сховища перетворюється на один гігабайт оперативної пам’яті. Загалом досить щадна практика.
Інше питання – як Apple досягає високого рівня швидкодії від вбудованої пам’яті, переведеної в оперативну. Адже оперативка зазвичай має значно більш високу швидкість. Наприклад, планки ОЗУ LPDDR5, які встановлюються у нові iPad, можуть розганятися до 6500 МБ/с. А швидкість читання та запису флеш-накопичувачів, які використовуються як постійна пам’ять, приблизно в 20 разів менша.
Незважаючи на те, що між ними повинен виникати конфлікт, очевидно, Apple вдалося його мінімізувати або усунути взагалі. Як саме, незрозуміло. Але головне, що віртуалізація працює і без участі користувача збільшує обсяг оперативної пам’яті за рахунок повільнішої інтегрованої. Можливо, частина навантаження на себе бере той процесор M1, який стоїть в iPad Air і iPad Pro актуальних поколінь.
Ну а що? Це було б логічно. Адже iPad Air 4 і навіть iPad Pro 2020, які мають досить високу продуктивність, ні Stage Manager, ні віртуалізацію оперативної пам’яті не отримали. Найімовірніше, їм просто не вистачило потужності для того, щоб забезпечити переведення ПЗУ до ОЗУ. Але кого тепер це хвилює?