Останнім часом на платформі ПК повиходило безліч придатних ігор. Здавалося б, потрібно терміново стрімголов мчати в магазин і купувати топову відеокарту останнього покоління, щоб насолодитися кожним кадром улюбленого тайтла.
Однак, не все так просто, як здається. Відразу виникає питання: а чи варто витрачати солідну суму на елітний, але все ж шматок текстоліту? Так, безумовно, що вища карта за класом, то більша праця інженерів у неї закопана. А будь-яка праця має оплачуватися. Але насправді всі карти схожі, як брати-близнюки, а отже, створені одним кооперативом на общак усіх фірм першого і, можливо, другого ешелону. Тобто банкет уже оплачено.
Та й не сказати, що круті лінійки карт, такі, як Strix, Suprim тощо, якось сильно виділяються якістю. Не рідко на каналах відомих ремонтників спливають подібні екземпляри, що прямо говорить про їх посередні експлуатаційні характеристики. Та й узагалі, що жирніша відеокарта, то менша її надійність. Моделі середнього рівня на голову перевершують топи за цим показником, а молодші практично вічні.
На частий вихід з ладу флагманів впливає і їхня висока ненажерливість. У наші дні малесенький шматочок кремнію споживає майже стільки ж, скільки типова праска або обігрівач. Від останнього вже можна відмовлятися, оскільки якась 4090 цілком здатна самостійно опалити кімнату. Хоча це може бути актуально в зимовий період, влітку використання подібної печі перетворюється на справжнє жахіття, чого не скажеш про відеокарти середнього сегмента, які споживають менше.
Високе енергоспоживання тягне за собою необхідність наявності роз’ємів живлення, розрахованих на велике навантаження. Багато моделей мають у своєму розпорядженні відразу три конектори 8-pin, а перехідники на 12VHPWR і зовсім являють собою чотирищупальцевого восьминога. Очевидно, що це не вписується в ретельно продуманий дизайн внутрішнього оздоблення системного блока. Зі свого боку відеокарти, розраховані на масового користувача, задовольняються єдиним акуратним 6 або 8-pin роз’ємом, який гармонійно і плавно йде за горизонт, не псуючи, а доповнюючи загальну картину.
Крім іншого лютий жор виливається у вимогу наявності на топових моделях величезної монструозної системи охолодження. Часто із застосуванням випарної камери, при виході з ладу якої температури GPU і пам’яті миттєво злітають на позамежні значення. Така поведінка може бути непоміченою користувачем, і якщо камера продірявиться, то відеокарта може перегрітися і в одну мить перетворитися на мляву цеглину.
Хоча важкість – це добре, але тільки при самообороні, в даному ж випадку зайва вага згубно позначається і на інших компонентах ПК. Передусім страждає слот PCI-E, який за певного збігу обставин може просто відвалиться від материнської плати. Та й сама відеокарта без застосування спеціальних підставок гарантовано зігнеться гвинтом і звалиться на дно системного блока або кожух, що приховує блок живлення.
Ну, і, нарешті, найголовніша причина, через яку не варто купувати топові відеокарти від AMD і NVIDIA, полягає в їх надзвичайній переоціненості. Якщо раніше флагманські рішення оцінювалися в 500$, що все одно було досить багато, то сьогодні їхня вартість у вітчизняному роздробі злетіла до запаморочливих 2000$, які в наступний бум майнінгу легко можуть перетворитися на всі 5000-6000$. Віддавати півмільйона за карету, яка за кілька років перетвориться на гарбуз за 500 у.о., можуть лише учасники змагань з найменш оптимального витрачання коштів.
Таким чином, придбання топових відеокарт не має ніякого практичного сенсу. Безліч істотних недоліків переважують невелику надбавку частоти кадрів в іграх щодо рішень середнього рівня. Останні набагато практичніші у використанні і коштують значно менше. До того ж у майбутньому реалізувати підтриманий примірник буде простіше, оскільки ринок масових моделей явно ширший, ніж топових.
