Потрібно поговорити про Джеймі: рецензія на міні-серіал «Юнацтво»

Тихий британський передмістя, рано-вранці. До затишного будинку Едді Міллера (Стівен Грем) вривається загін поліції. Чоловіка, його дружину Менду та дочку Лису просять лягти обличчям у підлогу. Але головний інтерес представників правопорядку – 13-річний Джеймі (приголомшливий дебютант Оуен Купер), син Міллерів. Хлопчик від несподіванки і страху перед поліцейськими, що увірвалися, випадково описався. А ще він страшенно боїться уколів і загалом виглядає невинним підлітком. Проте під час його затримання батькам повідомляють: Джеймі — головний підозрюваний у вбивстві однокласниці Кейті.

Затриману дитину везуть у поліцейську дільницю, де їй пропонують викликати адвоката, дочекатися приїзду батьків та пройти всі необхідні процедури: зняти відбитки пальців, провести фізичний огляд, зібрати біоматеріал тощо. Наляканий Джеймі постійно твердить, що не робив того, в чому його звинувачують. Але поліцейські в особі двох слідчих (Ешлі Уолтерс і Фей Марсей) надають незаперечні докази того, що напередодні ввечері Джеймі, ймовірно, все ж таки напав на Кейті і вдарив її ножем сім разів. Дівчинка від травм померла на місці. Тепер підозрюваного підлітка чекає складний процес зі збирання доказів його невинності. Наслідку треба буде розібратися у мотивах Джеймі. А його батьки мають болісний етап адаптації до нової реальності, в якій їхнього сина, тихого хлопчика, звинувачують у жорстокому вбивстві.

«Юнацтво» слідом за детективним серіалом «Захист Джейкоба»,вийшовп’ять років тому, фіксує, як молодшає портрет потенційного злочинця.

Однак, якщо проект Apple TV+ із Крісом Евансом концентрувався на кримінальній складовій, його британський «одноліток» розширює межі жанру. Батьками серіалу є Стівен Грем (що написав сценарій разом із Джеком Торном) і режисер Філ Барантіні, які працювали насамперед над кулінарною драмою«Точка кипіння»,знятої в різних варіаціях: спочатку у форматі короткого метра, потім у вигляді повноцінного фільму, а потім — у форматі серіалу. Відмінною рисою проекту, в якому локальний світ героїв-кухарів руйнувався вщент, була його формальна складова — проекти зняли одним кадром. По-справжньому одним кадром, а не із застосуванням монтажних фокусів, як у «Бердмені» Алехандро Іньярріту.

«Юнацтво», серії якого розриваються в часі — події другого епізоду відбуваються за три дні, події третьої серії — за сім місяців, а фінал — за рік і місяць, — також знятий одним кадром. Це відважне рішення вимагає від кінематографістів не лише професійної рішучості та технічної витривалості, а й відрепетованих до найдрібніших деталей мізансцен. Всі артисти в кадрі випливають точно вивіреної хореографії рухів, ювелірно володіють текстом і ні на секунду не розслабляються – найменший промах, і все доведеться знову знімати.

Таке концептуальне рішення здається улюбленим у Грема та Барантіні. Метод безперервної зйомки буквально відображає в собі сприйняття героїв, для яких все, що відбувається, відчувається як нескінченний жах. Але це по-особливому впливає на аудиторію, даруючи глядачам іммерсивний досвід максимального залучення в те, що відбувається на екрані. Здається, що ти перебуваєш поряд із героями в одному приміщенні. Є в «Юнацтві» і серія, майже повністю знята в одному приміщенні, — і навіть вона художньо вирішена так, що ніколи занудьгувати. Драми та напруження в ній так багато, а словесна дуель між героями Купера та Ерін Доерті в образі підліткового психолога заповнює собою весь простір. Таким чином, шоу, що починається як найдокладніший детективний процедурал, поступово трансформується в психологічний трилер, а потім — у надривну сімейну драму. Автори захоплюють як приватне життя Джеймі та її однолітків, а й те, як скоєний злочин відбивається на сім’ї хлопчика, тобто дорослих. Тому що діти, очевидно, не повинні розплачуватись за гріхи батьків, але тим неодмінно доводиться відповідати за вчинки своїх дітей.

Ідея серіалу була підкинута самим життям. Стівен Грем, який придумав сюжет, прочитав у газеті про те, як підліток напав з ножем на свою однолітку. Потім ситуація повторилася: вже інший хлопець із холодною зброєю в руках здійснив напад на іншу дівчину. А потім ще один випадок. Грем посилається на ці прецеденти не як на поодинокі та шокуючі випадки підліткових злочинів, а як на нову «норму» — у Британії напади з ножем стали такою ж частою справою, як шкільний шутинг у США.

При цьому Грем зізнається, що навмисно пішов нестандартним шляхом:

«Ми могли б зняти кримінальну драму про підлітків у бандах або про дитину з мамою-алкоголічкою та батьком-аб’юзером. Але натомість нам захотілося розповісти історію, при погляді на яку глядач подумає: “Боже мій, це могли бути ми”. Те, що відбувається в нашому серіалі, — звичайнісінький жах будь-якого батька» .

Друга важлива для авторів тема – проблема поширеного насильства над жінками. Зокрема, популяризація руху інцелів загрожують жінкам. В одній зі сцен серіалу герой Грема, батько звинуваченого Джеймі, журиться дружині, що культурою принизливого ставлення до жінок просякнуте все довкола. «Я шукав в інтернеті щось про спортивні тренування, і навіть на мене обрушився якийсь пост про те, як важливо бути справжнім чоловіком та “ставити жінок на місце”. Уявляєш, що це читають підлітки, що користуються інтернетом. І це ніхто не контролює», — обурюється Едді, звичайний чесний роботяга, що впихає все життя заради благополуччя сім’ї і не розуміє, що призвело до трагедії.

До речі, автори проекту стурбовані підлітками не лише на словах: щоб знімальний процес для акторів-дітей, у яких у серіалі вистачає емоційно складних сцен, був максимально комфортним та безпечним, на майданчику завжди знаходився дитячий психолог. Це ще не найпоширеніша, але така ж корисна практика, як запрошення інтимних координаторів для зйомок постільних сцен за участю дорослих артистів.

При цьому, працюючи з дискомфортною та болісною темою підліткових злочинів — незрозумілих та раптових, — творці шоу роблять ще один трюк. Грем і Торн відмовляються йти звичним сценарним стежкою: не дають чітких відповідей і не шукають пояснень того, що сталося тільки в батьках. Попри поширений причинно-наслідковий зв’язок про те, що підліток стає злим під впливом дорослих, «Юнацтво» наполягає: зло може бути ірраціональним. Батьки Джеймі неідеальні, але це хороші люди, які люблять своїх дітей, які ніколи не зазнавали їхнього насильства.

«Юнацтво» за чотири години екранного часу встигає побути найрізноманітнішим проектом, який розповідає про ключову трагедію з різних сторін: як приватну драму кількох сімей (батьків загиблої дівчинки та близьких Джеймі) і як соціальну катастрофу — світ навколо просякнутий насильством і агресією, яким складно протистояти. Особливо коли ти дитина. Якщо дорослі відповідають за своїх дітей, то як цих дітей уберегти: тих, хто хоче чинити насильство, і тих, хто може від нього постраждати?

Вийшов напружений, похмурий, але переконливий портрет сучасного світу і людини в ньому: тотально розгубленого та роздратованого культурою насильства, що просочилася у буденність.

Однак важливішим за соціальний коментар у «Юнацтво» те, наскільки точні, безкомпромісні та впізнавані образи героїв, від малого до великого. Людина — складна істота, яка часто залишається загадкою навіть для самої себе. Серіал Грема, Торна та Барантіні цю лякаючу амбівалентність людської природи талановито та безстрашно досліджує.