Краще “Іскандера”: чим небезпечні іранські балістичні ракети

Керівник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов, в інтерв’ю американському виданню The Drive “The War Zone” повідомив, що вже в листопаді росія може почати використовувати проти України іранські балістичні ракети Fateh-110 і Zolfaghar. На думку Буданова, іранські ракети становлять небезпеку, тому що вони перевірені в боях і, на відміну від російських, мають досить високу точність і велику швидкість. Протистояти їм можна лише завдяки філігранній роботі наших зенітників та за допомогою сучасних засобів ППО, які Україна сподівається отримати від союзників.

Після розповіді про те, на що здатні іранські дрони Shahed 136, за допомогою яких росія тероризує мирні українські міста, “Апостроф” спробував розібратися, що являють собою іранські балістичні ракети.

Прагнення Ірану отримати у своє розпорядження балістичні ракети простежується ще до ісламської революції. За іронією долі, тоді в середині 1970-х років іранський шах об’єднався з Ізраїлем для розробки ракетної системи малої дальності після того, як Вашингтон відхилив його запит на купівлю ракети Lance. Було запущено Project Flower, де Ізраїль надав технології, а Іран – фінансові ресурси. Зрозуміло, що після революції програму було згорнуто.

ПРОДОВЖЕННЯ ПІСЛЯ РЕКЛАМИ

При шаху Іран мав найбільшу авіацію в Перській затоці, що включала понад 400 бойових літаків. Але здатність Ірану завдавати дальніх ударів швидко погіршилася після розриву зв’язків із Заходом, який обмежив доступ до запасних частин, технічного обслуговування, навчання пілотів та сучасного озброєння. Тому Тегеран звернувся до ракет як до “зброї відплати”. У результаті війні, що почалася з Іраком, Іран придбав спочатку в Лівії, потім у Сирії та Північній Кореї ракети Р-17 “Ельбрус” (експортний варіант – “Скад-Б”) радянського виробництва з дальністю ураження цілей в 300 км.

Після війни Тегеран неухильно розширював свій ракетний арсенал. Країна вклала значні кошти у власну промисловість та інфраструктуру, щоб зменшити залежність від іноземних постачальників. У результаті зараз Тегеран може виробляти власні ракети для вирішення всього спектру стратегічних й тактичних завдань, хоча деякі ключові компоненти, як і раніше, необхідно імпортувати. Ракети Ірану вже можуть вразити будь-яку частину Близького Сходу, включаючи Ізраїль.

Сьогодні, за повідомленнями з Вашингтона, Росія веде переговори про закупівлю (або вже закупила) партії балістичних ракет малої та середньої дальності Fateh-110 та Zolfaghar.

В основі всіх ракет цього типу лежить радянська одноступенева некерована ракета з твердопаливним двигуном 9М21Ф комплексу “Місяць-М”. Іранська версія – “Зільзаль-2” – почала випускатися серійно з 1993 року. На початку “нульових” іранці змогли освоїти випуск вироба із системою наведення – Fateh-110. Ці ракети в початковому варіанті можуть вражати цілі на відстані до 200 км і нести бойову частину близько 450 кг.

Ці ракети використовувалися під час бойових дій у Сирії, а також постачалися терористам “Хезболла” у Лівані.

Подальшим розвитком Fateh-110 є Fateh-313 із дальністю поразки цілей до 500 км. Варіанти Zolfaghar, Dezful та Haj Qaseem Soleimani мають ракетні двигуни трохи більшого діаметру, які дозволяють їм вражати цілі на великі відстані, приблизно 700, 1000 та 1400 км відповідно. Вважається, що ці великі ракети несуть боєголовки масою близько 550 кг. Ракетний удар по авіабазі Айн-ель-Асад в Іраку в січні 2020 року (операція “Мученик Сулеймані”, проведена як помста за ліквідацію генерала Касема Сулеймані, – “Апостроф”) продемонстрував, що іранські ракети мають досить високу точність — більшість ракет Zolfaghar вразили ключові цілі. Можливо, також використовувалися Fateh-313 та Qiam-1.

Важливість для росіян іранських ракет, особливо Zolfaghar, складно переоцінити. Основна зброя для завдання терористичних ударів і вирішення тактичних завдань — російські ракети “Іскандер” – хоча й мають приблизно таку ж масу бойової частини, проте їхня дальність поразки на 200 км менша — всього 500 км.

Проте залишається незрозумілим, чи має Іран надійну та безпечну систему зв’язку, яка необхідна для прицілювання в режимі реального часу. Важливо відзначити, що на думку західних фахівців пристрої супутникової навігації, зокрема приймачі супутників глобального позиціювання (GPS) цивільного зразка, які використовуються в іранських ракетах, можуть бути вразливими проти сучасних засобів радіоелектронної боротьби, які можуть суто теоретично придушити їх або взагалі підмінити сигнали GPS. Але в жодному разі важко не погодитися з Кирилом Будановим — балістична ракета є дуже складною повітряною ціллю і без сучасних засобів ППО боротися з ними буде непросто.